София Юрьевна Андрухович

Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої...

«Декамерон» — антологія сучасної української прози, до якої увійшли нові оповідання десяти популярних вітчизняних письменників. Твори, зібрані під цією обкладинкою, дають чітке уявлення про стан сьогоднішньої літератури, іноді дозволяють побачити авторів у дещо несподіваному світлі, а сама книга є яскравим свідченням про десятиліття, що минає, з його шалом, любов’ю та ніжністю.

Софія Андруховіч народилась 17 листопада 1982 року в Івано-Франківську. Авторка прозових книжок «Літо Мілени» (Київ: Смолоскип, 2002), «Старі люди» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003), «Жінки їхніх чоловіків» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005). Лауреат літературної премії видавництва «Смолоскип» (2001). Переклала з польської мови роман Мануели Ґретковської «Європейка». Співредакторка журналу візій і текстів «Четвер» (2003–2005). Мешкає у Ворзелі. Дві речі, що гарантують насолоду пізнання, —...

Герої повісті Софії Андрухович — це екзотичні квіти, які снять свої щасливі сни й живуть у своєрідному й дивовижному світі. Зло і цивілізація можуть тільки торкатися цього світу, але не можуть у нього проникнути. І водночас «Літо Мілени» не є цілковитою ідилією, це твір про ідилію, метаідилія, в якій іронічний підтекст резервує для авторки якісь додаткові змістові нашарування.

«Нема сумніву, що повість «Старі люди» є інтуїтивною відповіддю на вимоги літератури новішої від найновішої. Це проза — без індексу: не жіноча, не чоловіча, не юнацька, не стареча, не укладена, не спрощена, не фантастична, не побутова не любовна, не пригодницька і ще сотні не. Тому, що вона — і,і,і… Вона попросту життєва, наскітьки життєвою є література. Настільки ж літературна, наскільки літературним є життя. Чудесна оповість, якої так бракувало.», — Тарас Прохасько

Станіславів кінця XIX — початку XX століття. Звичайне місто на кресах «щасливої Австрії», в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах. І на тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, — долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев — у нерозривному зв’язку, який не...